Біда багатьох учителів полягає в тому, що вони забувають:

учень – це насамперед жива людина, що

вступає в світ пізнання, творчості, людських взаємостосунків (В.Сухомлинський).

Вдалині м’яко блимнули вікна, чиясь невидима рука

тихо зводила половинки віконниць, наче очі до сну стуляли повіки (М.Коцюбинський).

Його село, те, що Степан покинув, теж стояло на

березі, і зараз він несвідомо шукав спорідненості між своїм та цим селом, що

випадково трапилось йому на великій путі (В.Підмогильний).

Кілька разів Остап вскакував у воду мало не по

пояс, часто Соломія з розгону натикалась на купу верболозу, але кожен раз вони

давали собі раду і знову мчали вперед, добуваючи останні сили (М.Коцюбинський).

Увечері, коли зорі цілуються, я хотів дитиною

піймать на синій налигач місяць і напоїти з криниці моєї любові, а криниця моя

тоді у яблуневому цвіту цвіла… (Г.Косинка).

Сивітимуть знов у далині високі могили, віятиме

вітер полиновим духом, хлюпатиме степ колоссям в обличчя (А.Головко).

Болить мене голівонька від самого чола: не бачила

миленького ні тепер, ні вчора (Нар. пісня).

Журавлі летять дзвінкоголосі, їх кличе даль

прозоро-вітрова (А.Малишко).

Нема гірш нікому, як тій сиротині: ніхто не

пригорне при лихій годині! (Нар. пісня).

Чіпка чує: недалеко з-за жита хтось співає (Панас

Мирний).

Погулявши коло бджіл і наївшись огіркових

пуп’янків, натрапив я на моркву (О. Довженко).

Учися чистоти і простоти, і стоптуючи килим

золотий, забудь про вежі темної гордині (М. Рильський).

Дзвінка дівоча пісня, сердечна та тужлива лунає

десь у зелених горах (М.Коцюбинський).

Досі дні стояли теплі, сонячні, а сьогодні мов на

гріх задощило (О.Гуріненко).

Ідуть дівчата в поле жати та, знай, співають ідучи

(Т.Шевченко).

В ті давні часи, коли йде наше оповідання, долина

не була поросла лісом (І.Франко).

Оце  і є той

випадок єдиний, коли найбільша мужність – утекти (Л.Костенко).

Поки геній стоїть, витираючи сльози, метушлива

бездарність отари свої пасе (Л.Костенко).

Щойно за Дніпром виткнулось сонце, в Січі раз, і

вдруге, і втретє стрільнула гармата (П.Панч).

Людина відчуває свою слабість тоді, коли її

покидають надії (Б.Харчук).

Ніч розкинула над селом своє темне, всипане зорями шатро (І. Цюпа). 

За вікном січе і січе дощ (І. Цюпа). 

От Ґава узяла та й полетіла, щоб недалечко, у ярку, на самоті поснідать до смаку (Л. Глібов). 

Артем почував себе ні в сих ні в тих (О. Підсуха). 

Дви хмароньки зустрілися удосвіта колись, зустрілися, спинилися, за рученьки взялись (О.Олесь). 

Моя душа тулилася до слова, як ця трава до

монастирських стін (О.Пахльовська).

Дівчата засміялися, мов золоті горішки розсипалися

по клуні (Ю.Яновський).

Над зеленими нивами тремтіло гаряче повітря, неначе

хто тряс перед очима блискучим серпанком (М.Коцюбинський).

Як хочеш від людей шаноби, любов і гнів бери у путь

(М.Рильський).

А ми з тобою – тільки двоє птиць, котрі летять між

мороком і сонцем (О.Пахльовська).